Інтерв'ю Володимира Топеха журналу 'Закарпаття'

Володимир ТОПЕХА:   «В культурі наших предків на першому місці була любов до краси оточуючого світу і до людей...» У подружжя Топех, що мешкають у селищі Буштино Тячівського району, є своя "історія двох сердець" - започаткування унікального приватного музею. У нього складна назва - "Регіональний музей етнографії сіл пониззя ріки Теребля" і дуже проста й, водночас, глибока мета - залучити нас, українців, а особливо, наймолодших українців, до етнографічного пошуку. "Щоб дітям цікаво було вивчати історію свого роду, свого села не тільки по книгах, - зазначають Володимир і Наталія, - а й по етнографічних матеріалах і спогадах предків, і так вони навчаться любити свій край - не абстрактний "калиновий", "співучий", а конкретний, визначений спочатку межами історії своєї родини, потім села і краю, і вже після цього - всієї України. Тільки таким шляхом вони прийдуть до того, що "любити Батьківщину" - це перш за все любити свою домівку, свого діда-прадіда, своє село і свою річку, свої гори і ліси, пишатися своїми предками і зберігати все те, що вони нам залишили. Тоді це і буде любов до Батьківщини".
-        Пане Володимире, який зміст Ви вкладаєте у поняття «закарпатська культура», «закарпатський менталітет»?
       Закарпатська культура, на мою думку, це особлива система сприйняття світу, побудована перш за все на терпимості до культур інших народів, що мешкають у нашому краї. Ця культура бере початок ще з прадавніх часів, вона створювалась віками і зібрала в собі все найкраще, що було в культурах тих людей, які мешкали поряд, які прийшли на нашу землю. І хоча з часом зміни суспільного ладу і вплинули на неї, корінне залишилось незмінним - любов до рідного краю, до рідної домівки, до своєї родини, до предків. А щодо менталітету - може якщо років 50-60 тому можна було говорити про якійсь особливий менталітет всіх закарпатців, то тепер в кожному регіоні, на мою думку, існує свій. Це пов'язане з великою кількістю "не корінних" закарпатців, з великим впливом ЗМІ, Інтернету на молодь, з міграцією за кордон тощо.
-        Як, на Вашу думку, чи можемо ми говорити про певну філософію культури Закарпаття?
       Мені здається, що нинішнє покоління не до кінця усвідомлює, що той спадок, що лишили нам предки - у піснях, легендах, казках, бувальщинах, у старому одязі і предметах побуту, несе у собі філософію сприйняття світу нашими предками. Вони жили бідно, тяжко працювали, але всіма доступними їм способами намагались прикрасити свої будні - через різний дерев'яний реманент і посуд, вишиті рушники і сорочки. Вони складали чудові пісні, казки, коломийки... Все це свідчить про те, що в культурі наших предків на першому місці була любов до краси оточуючого світу і до людей, які оточували їх. Це було і є філософією культури народів нашого краю.
       - Чи могли 6 ви порівняти культуру особисту, духовність закарпатців та українців Сходу чи представників інших народів?
       Я жив в різних регіонах України - і на Донбасі, і в Криму, і в Києві, за родом своєї роботи у 70-80 рр. побував в різних містах України. Великої різниці між особистою культурою закарпатців і, скажімо, мешканців Луганщини, я не відчував. Всюди є люди освічені, культурні і, скажімо, пияки і дурні. Різницю відчуваєш тоді, коли спілкуєшся з мешканцями гірських сіл Закарпаття і сіл східної або центральної "глибинки", в основному стосовно релігії, до релігійних свят, до шанування предків. Але ця відмінність утворилась штучно, бо радянська влада на Закарпатті всього 65 років, а на східній Україні - майже 100. I цим все сказано. Щодо культури інших народів - порівнювати важко, та і не потрібно. У кожного - своя, неповторна, прекрасна культура.
       - Чи схвалюєте Ви ті процеси, що відбуваються у сучасній культурі? Як Ви вважаєте, чи правильно розвивається культура (живопис, музика, письменництво і т. д.)? Чи не стоїмо ми на місці? Чого у нас більше: здобутків чи проблем?
       Культура кожного народу з ча¬сом потерпає змін. А на Україні проживають сотні національностей, кожна має свої культурні традиції і кожна іде своїм шляхом розвитку. Але всіх об'єднує одне - на процеси, які відбуваються в сучасній культурі, в першу чергу впливає регрес у загальному рівні освіти молодого покоління. Менше читають - менше знають, менше знають - менше є "інструментів" для висловлення думок, менше "інструментів - менша палітра культурного полотна... Цей процес набирає обертів і культура поступово може стати тільки одним із видів "задоволення", на рівні алкоголю і наркотиків. Виходити з цього положення можна тільки шляхом проведення корінних змін у методиці дошкільної і шкільної освіти. А ще, на мою думку, треба поміняти сам принцип "втлумачення" молоді "любові до рідного краю", "до калинової України", "козацьких шаровар" тощо. Треба з пеленок вчити дітей повазі до предків, до своєї землі, і не тільки за допомогою казок, легенд, пісень, "настанов", а НА ВЛАСНОМУ прикладі (не кидай сміття в річку, не пали цигарок, не напивайся, не матюкайся тощо).
       Щодо здобутків, то мене особисто радує те, що незважаючи на велику кризу (і фінансову, і духовну), у нас є стільки талантів!!! Може раніше ми б їх і не помітили, але тепер вони, як набираючий силу потік гірської води, радують нас своїм співом, танцями, картинами і витворами народного мистецтва. Радує те, що з кожним роком на Закарпатті (і не тільки) створюються музеї (в основному приватні), де ентузіасти, незважаючи на повне ігнорування їхньої діяльності з боку влади, діють і розвиваються.
       Щодо проблем, то вони всі від того, що влада, займаючись культурою, намагається керувати тими процесами у суспільстві, якими керувати просто неможливо - натхненням, творчістю, талантами. Причому "керує", тобто фінансує і, відповідно, вимагає створювати культурні цінності, вибірково - є "наші", тобто задіяні у сфері впливу управління або відділу культури, і "не наші", тобто ті, які існують на ентузіазмі і самофінансуванні їх засновників.         - Прошу Вас охарактеризувати ситуації, які найбільше запам'яталися і стосуються відвідування Вашого музею. Можливо Ви, спілкуючись чи зі знайомими, чи гостями музею-салону, зробили якісь висновки щодо вкладу наших людей у світову культуру...
       Найбільш запам'ятався нам ви¬падок з туристами з м. Одеси у 2008 р. Група була не велика - до 10 чоловік. Серед них була молода пара, які рік перед тим одружилися. І вони попросили надати їм можливість одягти стародавній одяг і сфотографуватися у ньому. І тут сталося непередбачуване: коли дівчина одягла вінок на голову, вона заплакала. Сльози котилися з її очей. Ми запитали в неї, що сталося? А у відповідь почули, що вона ніби стала тією нареченою, яка вінчалась у цій сорочці 70 років тому, і їй так не хотілось виходити заміж... Ось така аура, пам'ять про давню подію була закладена в цьому одязі. Подібні випадки в нашому музеї не рідкість, але цей запам'ятався найбільше.
       Щодо другої частини питання, то тут можна говорити довго. У нас на-працьовано багато матеріалу про походження такого крою одягу, який був притаманний селянам Тереблянськоі долини. Цей крій походить ще з VIII-X ст. нашої ери, і такий одяг носили наші предки (я маю на увазі простолюдини) на всій території Київської Русі. Ми знайшли багато доказів цього, вивчаючи праці українських і російських етнографів, істориків, навіть лінгвістів. Багато в чому нам допоміг видатний вчений, професор, доктор наук Тіщенко К. М. - директор "Музею лінгвістики" Київського університету; видатний вчений з УжНУ, професор, доктор наук Тиводар М. П., директор "Музею Гончара" П. І. Гончар, академік НАН України Г. А. Скрипник і багато інших науковців, з якими ми встигли поспілкуватися за останні три роки.