Ця подія відбулася в селі ще перед першою світовою війною. Майже всіх чоловіків забрали у австрійську армію, Поланька Івана Петри Цилькового була майже май файною дівкою на селі і всі легіні закохувалися в неї. Але вона більше за всіх любила файного і становного легіня Тонія-бокораша. Вони з дитинства любились, бо жили по сусідству. І батьки не були проти того, щоб діти побралися. Кажуть, що свадьбували тиждень.
     Пройшло кілька років, а Поланька і Тоні, як і колись, любили одне одного. Правда, дітей у них не було. Та вони все чекали і надіялися, що Бог пошле їм діточок. Бувало, Тоні піде з бокорами аж до Солнока на тиждень, або на два, а Поланька все жде його, бо знає, що він не прийде додому з порожніми руками. Чи ширінку англійову купить їй, чи полотна на плат або лаковані чіжми з товстими халявами.
     Вона зустрічала його на станції із поїзда. Бувало, коли Тоні йде надовго з бокорами, Поланька випровадить його аж до самого портоша, до Тиси. Але чорт, пропав би, не спав, а робив своє, щоби зробити біду в їх сім’ї.
     Одного разу, коли випровадила його Поланька в дорогу, де не взявся тут молодий урядник Пішта. Він задивився на неї і довго не зводив очей. Вона якраз повернулася в його бік, і вони зустрілися очима. Урядник усміхнувся до неї. Це повторилося і при наступній відправці. Згодом вони почали розмовляти між собою, і Пішта навіть приходив до Поланьки в час відсутності Тонія.
     Так тягнулося довго. Сусіди все це помічали і лише перешіптувалися між собою. Чутки доходили і до Тонія, та він не вірив їм, але бачив, що останнім часом чогось його Поланька з холодком стала зустрічати його, а то і зовсім не виходила йому назустріч. І цімбори порадили йому, як зробити. Він послухався їх і сказав жінці, що іде з бокорами. Попрощавшись із нею, як завжди, пішов понад Тису у фізеш (гай) і там просидів добу. А на другий день, ввечері вирішив перевірити свою Поланьку.
     По дорозі зайшов до Гершки, випив у нього дві диці для смілості і пізно ввечері попрямував додому. Тихенько перейшов через перелаз, зайшов у двір і бачить: у хаті світло. Підійшов до вікна і через щілину незатягнутої фірганки побачив, як за столом його Поланька обнімається з Піштом, а на столі перед ними пляшка з горілкою, куриця та інша закуска. Тоні зніяковів і подумав: що робити? Вирішив таки зайти до хати, бо двері були незамкнуті. Коли Тоні показався у дверях на весь зріст, Поланька злякалася, а п'яний Пішта почав чіплятись до нього. Зав’язалася бійка. Тоні у відчаї вихопив із-за череса балтину і ударив урядника прямо по голові. Той упав на землю, потекла кров.
     Поланька, ховаючись від розлюченого чоловіка поза стіл, почала кричати так, що позбігалися сусіди. Тоні схопив свою невірну жінку обома руками за шию і, як лютий звір, задавив її. Вона впала на землю. Побачивши, що і Поланька помирає, переляканий Тоні схопив її на руки, а вона, дивлячись заплаканими очима на нього, востаннє промовила: «Прости мені, мій Тоніку". І назавжди закрила очі.
     В хату забігли перелякані сусіди. Тоні поклав свою любу жінку на землю і, ставши біля неї на коліна, почав ридати. Невдовзі в хату ввійшли, переступаючи труп Пішти, два жандарми. Вони зв'язали майже збожеволілого Тонія-бокораша і відвели з собою. Через два дні похоронили всім селом Поланьку Івана Петри Цилькового, а труп Пішти забрали його родичі і кудись відвезли.
     Ось що може зробити зрада невірної жінки і ревнощі чоловіка. Ще довго гомоніли буштинці про цей випадок, навіть у навколишніх селах про нього довго згадували.
      (Записано від Кадара Ю.І. - буштинського довгожителя. 1.03.1995 p.)