Було це ще тоді, коли наше село лише починало переходити з Долини на Горб, - розповідає буштинська довгожителька Ганна Копинець-Гаврилко. – Тоді священиком у селі був отець Сирафим. Він був дуже вимогливий до своїх парафіян. Кожен селянин мусів по 2-3 рази на рік іти до нього на сповідь. Якось перед Великоднем прийшов висповідатися до отця Серафима Іван Федора Білого. Хоч він регулярно сповідався перед великими святами, проте одну тайну ніколи не розкривав попові.
     Та сьогодні він рішив розказати всю правду. Коли ішла утреня, Іван підійшов до священика і став признаватися йому у своїх гріхах
     – Пане отче, признався на сповіді Іван. – Я дуже грішний, і ніколи про свій гріх нікому не говорив. А Вам сьогодні рішив сказати. Я нечистий, я бусуркун (ведьмак). Отець Серафим від здивування піднявся і не знав, що далі діяти. Потім нахилився і запропонував продовжувати далі. – Я в тому не винен, бо я народився бусуркуном. Мені сам нянько сказав, що у всьому тому винна мамка, вона з усіма сусідами пересварилася. А коли зі мною була вагітна, то дуже побила сусідку Анцю Фіїну, а та із серця прокляла мене ще в утробі мами. Крикнула із серця: “Богда? їсь чорта уродила!” Так она і народила мене бусуркуном.
     – А чим ти занимаєшся як бусуркун? – спитав батюшка. – Та ми часто збираємося опівночі на межі, де сходяться три хуторі. Там усі босоркані і бусуркуни проводять різні забави, А чи є ще на іншому селі такі, як ти? – питає Івана отець Серафим. – Є, айбо я не можу вам їх назвати. А якщо хочете дізнатися, то я візьму вас туди з собою. – А коли можемо піти? - спитався священик. Іван сказав отцю, щоб той завтра об 11-ій годині вночі прийшов до нього, щоб разом поїхати на місце зборища бусуркунів. Отець Серафим погодися.
     На другий день цілу службу в церкві священик лише про одне думав: "Як йому поводитися на цьому шабаші?" Навіть збивався в служінні, так, що й миряне в церкви помічали. Ввечері теж довго не міг заснути. На другий день, у понеділок ввечері, помолившись, пішов до Івана. Вдома не сказав нікому нічого. Іван уже чекав його у хаті.
     – Ну що, пане - отче, будемо вирушати? - спитав Іван священика. –Вирушаймо, - відповів Серафим. Іван три рази свиснув, двері на хаті відкрилися, і всередину влетіла дерев’яна терлиця, зареготавши, як кінь. Іван сів на терлицю попереду, а отець Серафим позаду. Знявши з голови шапку, Іван тричі змахнув нею. Терлиця з ними піднялася і вилетіла на двір, далі полетіла на схід. Вони обминули Вурмізюську капуну і летіли далі у гори. По дорозі Іван попередив отця: коли прибудуть на зборище, то щоб там ні з ким не говорив, а тільки сидів і мовчав, інакше буде мати велику біду. Скоро отець Серафим почув якісь нелюдські крики і різні голоси.
     Приземлившись на місці зборища, Іван посадив отця Серафима за один із столів, а сам пішов у гурт нечистих сил і став разом з ними забавлятись. Нечистої сили було незліченне число. Одні кричали, інші пищали, вили та видавали різні звуки. При цьому вони перетворювалися по кілька разів у інших тварин. Повітруля підхоплювала їх і з великим шумом носила над кущами і деревами. А якісь чудні музиканти гучно грали їм на дивних інструментах. Тут отець Серафим упізнав іще трьох босоркань з числа своїх парафіян. Коли скінчились їх забави, старший бусуркун запросив усіх сісти за столи, на яких було повно всякої - всячини. Як тільки всі сіли і почали вечеряти, отець Серафим, за звичкою, як завжди на початку трапези, встав і почав молитися. Та не встиг сказати й “ Благослови, Господи, сіє ястіє”, як все перед ним зникло.
     Дивиться, а він сидить на самому вершечку високого дуба. Тепер він пригадав, про що попереджав його Іван по дорозі, але вже пізно було. Батюшка якось важко зліз із дуба і побачив, що лісом іде незнайомець. Отець спитав його, чи далеко до Бущина. Той відповів: “Це хутар Брустурський, а до Бущина дуже далеко”, І показав йому рукою, куди йти.
     Довго добирався отець Серафим пішки додому. Коли, нарешті, прийшов у село, то побачив, що тут одні незнайомці. Бо з того часу, як він сповідав Івана, пройшло двадцять років. Коли зайшов у фару (хату священика), то замість своєї матушки і дітей побачив іншого отця з сім’єю. Ось як розплатився отець Серафим за недотримане слово, що його дав Івану.
     Цю оповідь розказала мені моя бабка, коли мені було лише 12 років. Розповідаючи, вона завжди підкреслювала: «Дивися, донько, прожий своє життя так, щоби не лаяли тобі люди, бо люди можуть у розпачі напросити у Бога і доброго, але дуже часто і злого!». ...Я вирішила розповісти вам цю оповідь, – продовжувала Ганна Копинець-Гаврилко, – щоби Ви написали її в книжку і аби всі буштинці знали, які дива колись траплялися у нашому селі. Записано 3. 06. 2000 р.