У Микулы Петришиного довго не было діти, а потому, у пузні їх годы, Бог дав їм сына, якого назвали Іванком. Родичі дуже тішилися своїм синочком. Коли Іванко пудрус, то став дуже послушным і постоянно помагав старинькым родичам на господарстві. Родичі і не замітили, як їх сыночок став дорослым і дуже файным лігіньом. Всі сільські дівкы почали на нього задивлятися.
     Одної весны, коли Іванови уповнилося вусімнадцять, бохтер (виконавець) принюс до них бегів (повістку) на руковання у цісарське військо. Зажурилися старинькі родичі, як то Іванко залишить їх, стариньких, вдома. Відправили Іванка служити аж до Дебрецина. Минав час, а няньо й мати лише про одно думали, як то їх сыночок несе службу у войську? Молодый жовнір також тужив у Дебрецині за своїми рідними.
     Наближалися руздяні сята. Старенькі надіялися: а може, їх сынка пустят на уллап ( у відпустку) із війська мало поколядовати їм на сята? Та Іван не приходив. Коли колядникы на Сятый вичур уже удколядовали, Микула Петришин із свойов Маріков сіли самі за стул вичиряти. Маріка застелила стул на усіх трьох – і на їх Іванка приготовила вичирю. Все ще думала: а може прийде? Та щось не їсться їм без сына.
     На сисе заходит до хыжи сусід Андій Федоришин. Поклонився і сів на лавицю. "Та що то вы, куме, зажурилися? Ци не чекаєте сына із катун поколядовати? Та що з того, що мы бы хотіли, коли ун далеко служит? Та ци дуже бысте хотіли, абы прийшов? - каже Андрій. – Якщо дуже, то ун зараз буде туй". – Що вы із нас, старых люди, смієтеся? – Почекайте мало, й Іван буде туй.
     На сьому слові сусід уйшов із хыжі. Через пару минут щось зашуміло, за дверима заіржав кунь. І чує Микула, що їх синочок колядує за дверима "Бог предвічный…" Потум став вінчовати, й удкрылися двирі і до хыжи зайшов їх Іван у воєнному ряндю. Радостям ни было кунця. Маріка удразу запросила усіх трьох чоловік за стул. Пуд час гостины сын розказовав, як йому там служиться. І не замітили родичі, як і до пуночи наблизилося. Кум Андрій пуднявся із-за стола, злегка ударив Івана по плечу і додав: "Вставай Іване, бо нам пора. Наш кунь жде нас, бо скоро кугуты запіют".
     Андрій зняв із головы шапку, покрутив нив в оба бокы, щось на двурі зашуміло, потому почувся дикый регот коня і до хыжи з шумом залитіла стара, обгоріла кочерга й озвалася кунськым голосом. Кум Андрій осідлав кочергу і наказав сісти Іванови. Коли обоє всілися, Андрій тричі свиснув, они пуднялися і улитіли через уткрыті двирі. Микула із свойов Маріков дуже зачудовалися: що ото могло быти, що їх сын даже не попрощався із ними, не встиг і набытися дома, й знову лишив їх самых?
     Коли кум Андрій через пару минут вернувся до хыжи, то заказав їм, абы про ісе ніхто не знав. Можете розказати другым про ісю пригоду лиш е через див’ять году, – вказав їм і зразу уйшов із хыжи.
     Через три годы Івана упустили зовсім із каттун. Одного дня ун розказав своїм старинькым родичам сон, що йому приснився на самый Сятый вичур у війську. Нібы його пустили на уллап на самый Сятый вичур і ун із самого Дебрецена прийшов пішком думу. Та лише через див’ять году, як указав їм кум, родичі розказали сынови всю правду.
      (Записано від мешканки Буштина Ганни Юріївни Копинець-Гаврилко 01. 07. 2000)