Зразу ж після смерті Бущі активно взявся виконувати повноваження провідника молодий побратим Тоні Якобець. Він намагався продовжувати справи, розпочаті його попередником, і втілювати в життя його передсмертний заповіт. З кожним днем громада все більше і більше стала довіряти своєму старостові, якого з пошаною називала командором. Не гаяли марно часу нові прибульці, бо для всіх настала пора важкої праці. Коли поділили землю, почали її обробляти. Віковічні верби, кущі повирубували або вогнем випалювали, на вирубках пні викорчовували, луки і ниви перекопали, а на друге літо плугом виорали. Незабаром почали собі, замість тимчасових колиб, будувати житла, ставити хати рублені, соломою та шашем криті.
      Кожна родина селилась окремо на землях, відведених їм старостою. Луки і пасовиська були спільними володіннями усіх. Будинки з хлівами і стайнями, з клунями і током за ними кожен огороджував плотами, сплетеними з лози. З кожним роком більшало полів навколо села, з кожним роком багатшими були жнива. Жито, пшениця, ячмінь, овес хвилювались на невеликих полях Долини. Зеленіли невеличкі смуги високих конопель та грядки з цибулями. Луки з буйними квітучими травами дзвеніли від дзижчання бджіл, які, крім лісових дуплавих дерев, жили в солом’яних вуликах. З кожним роком все більшою ставала сільська череда великої і малої рогатої худоби та кінські табуни.
     Вибраний староста Тоні Командор керував усім селом і його володіннями Від імені громади починав і кінчав всяку справу молитвою, вітав гостей, судив тих, що посварилися, і розподіляв між людьми працю. Кожен мав своє житло, кожен робив свою справу. Жінки вели домашнє господарство, пряли, ткали полотно і сукно, шили одежу, сорочки, сукні, чоловічі гаті, холошні, кожухи. Між першими переселенцями не існувало класової різниці в нинішньому розумінні, всі були чесними газдами. Вони носили однаковий одяг і сиділи за одним столом, одружувалися без огляду на матеріальний стан і, при потребі, допомагали один одному, навіть безкоштовно працювали по кілька днів на того, хто потребував допомоги.
     Чоловіки пасли худобу, боронили її від хижих звірів, працювали в полі, полювали на диких звірів. Людно було завжди в недільні і святкові дні в селі, а в будні – на полі. В той час, коли сніг і крига вкривали землю й річки, коли ніч ставала довгою, в одній із хат збиралися дівчата на вечорниці, старша челядь трудилась на обійсті, біля худоби. А коли день почав зростати, вони готувались до весни Коли ж сонце досягало найвищої точки свого шляху, осяваючи лани і трави, що хвилювалися на луках, люди славили Всевишнього за майбутній врожай. Далі приходили жнива, потім наставала холодна осінь, а за нею і зима.
     Так минав рік за роком, і з плином життя збільшувалось число родин нових поселенців села Івана Бущі. Далеко линула слава про нове село Буща, його мешканців і їх справедливого командора. Із зростанням чисельності населення, земель, вперше заселених, вже не вистачало для всіх. Тому почалось освоєння нових, в урочищах За ярком, Завхабом, Завирищем, а пізніше і на Горбі. Добре, весело і в злагоді жили мешканці села Буща під керівництвом Тонія – командора. Через десять років громада, замість прізвиська Якобець дала йому нове – Комендар, як мудрому командору громади. Так, до сьогоднішнього дня, від перших наших поселенців ведеться родовід Комендарів, Андришинів, Пашів і Лукачів. Ці прізвиська згодом стали їхніми прізвищами. Трохи пізніше угорці перейменували село Буща на Буща фолов ( село Буща), а потім Буштьо газо ( хата Бущі ) - Буштино. Так воно і до сьогоднішнього дня не змінює своєї назви.
     Доки керував селом Тоні Комендар-Якобець, скрізь панували лад і справедливість. Люди були чесні і довіряли один одному. Хліви стояли без засувів, двері на хатах не замикались. В той час ні один злочин не вважався таким тяжким, як крадіжка чи грабунок. Всі в селі жили в достатку, і бідним був лише той, хто не хотів працювати. Такого виганяли з села. Якось на третій день Великодня, староста зібрав перед вечірнею громаду на сільське віче, на якому виступив з такими словами:
     – Добра громадо-бущане! Мы уже майбуш, як п’ять году, жиєме на новому місті, та так, як оты безвірці, не приходит нам у голову до нынішнього дня, що, може, бы нам, православным християнам, покласти у кунцях нашого села два хресты!? – Покладеме! Покладеме! - одностайно вигукнула громада. На другий день закипіла робота. і невдовзі два дубових хрести прикрасили село з обох боків при сільській дорозі Ще через два роки за пропозицією старости села буштинські каменярі витесали з каменя ще один кам'яний хрест і поставили його на східній частині села при головній дорозі.
      Він став дороговказом для кожного проїжджого. Майже двадцять років пройшло з часу, як вибраний громадою перший староста Тоні Комендар правдою і честю служив с воїм односельцям. На вісімдесят дев’ятому році життя обірвались його дні. Всі оплакували його, як колись першого поводиря Івана Бущу.
     ((Записано від довгожителя Кадаря Ю. І. 29.12.1988))