Було це ще тоді, коли наше село лежало в урочищі Долина. Тоді татари великою ордою напали на наш край, знищуючи все на своєму шляху. Вони дійшли аж до Хустського замку і три тижні штурмували фортецю, та військо замку на чолі з князем не здавалось. Думали-гадали татари, як розбити замок і взяти князя в полон. І вирішили вдатися до обманних переговорів. Та князь був мудрою і розумною людиною. Він погодився на переговори з ватажком орди, але при умові, що переговори будуть проходити на човнах посередині наповненого водою рову, що оточував замок.
     На зустрічі песиголовці стали вимагати від князя великий викуп золотом, сріблом і сіллю. Князь погодився, але спочатку запропонував ватажкові орди, щоб два найсильніші воїни позмагалися між собою в штовханні десятифунтового каменя на відстань у 100 ступнів. Воєвода війська песиголовців трохи подумав, а потім погодився.
     Князь продовжував: – Якщо переможе татарин, то він, князь, із своїм військом перейде на бік песиголовців і дасть увесь обіцяний викуп, а якщо той програє, то вони без бою, мирно залишать наш край. Князь запропонував на підготовку кожній стороні два тижні.
     Татари досить швидко відшукали серед своїх воїна-силача. Та князь не зміг знайти такого богатиря серед своїх оборонців. Тоді він розіслав по всій Мараморощині послів. Гінці розійшлися по всіх селах, розпитуючи про бажаючого взяти участь цих змаганнях. Думали, що можливо, знайдеться хтось серед верховинських вівчарів чи солекопів Тереблі і Шандрова.
      Обминувши Сокирницю і Салдобош, в яких не знайшовся такий бетяр, вони подалися через Буштино до Тереблі. По дорозі за Тисищем побачили Микулу Пинтю із своїми трьома синами, які збиралися метати отаву у козел. Підійшли ближче і стали питати:
     – Чи не покажете, чесні люди, у який бік Теребля? Старший, кремезний син Петро, який лише вчора повернувся з полонини Менчул, де вівчарив, держав в руці остров, щоб забити її в землю. Тоді батько й каже: “Петре, ану покажи воїнам, куди їм йти.“ Петро, недовго думаючи, взяв однією рукою остров, мов палицею, показав у бік Тереблі. Гінців це дуже здивувало, і вони почали розказувати, яка сталася біда в нашому краї. Петро з гордістю сказав їм, що йому приходилося далеко більшою плитою розганяти зграю вовків, які нападали на кошару його овець.
     А тоді каже: “Няньку, що кажете, іти поборотися з песиголовцем?" Батько погодився і додав: “Дивися, сине, не підведи наш рід і наше село." Відряджаючи в дорогу Петра, батько поблагословив сина на удачу. Легінь-силач поїхав з послами до князя Хустського замку.
     ...У визначений час і місце на березі підзамкового рову з’явилося багато воїнів з обох сторін. Посередині стояли два богатирі, на землі біля їхніх ніг лежали два великі камені.
     Першим захотів штовхнути плиту богатир-песиголовець. Він розбігся і кинув камінь високо-високо. Та камінь упав трохи далі за середину зазначеної відстані.
     Потім Пинтя взяв у ліву руку (бо був лівак) камінь, кинув на землю шапку, подивився на небо. Перехрестившись, щось прошепотів про себе, прицілився, зробив три швидкі повороти і кинув каменем. Всі загули, а камінь упав далеко за позначку 100 метрів.
     Побачивши це, воєвода війська татарського дав команду і всі песиголовці покинули Хустський замок, направившись до Дунайської низовини в Угорщину Князь замку підійшов до Петра Пинті, поплескав його по широких плечах, обіцяючи подарувати Буштину полонину Менчул для випасання сільських волів і овець, а Петрові подарував золотий перстень в знак шани, як символ поважного газди села.
     Ось які колись у нас були бетяри-богатирі. Через віки і аж по-сьогодні ми гордимось ними!
     (Записано від довгожителя Юрія Миколайовича Паша)