Було це давно-предавно, ще коли наші предки переходили з Долини на Горб. Однієї літньої ночі, десь коло півночі, через наше село гнався на своєму коні славний опришок Мараморощини Пинтя. Він спішив до своєї любаски Поланьки, яка жила в Бороняві. Коли обминув Буштино, раптом вискочила на дорогу якась незнайома жінка і закричала: "Зупинись, легіню, ані на крок далі не підеш!" Чіллок раптом зупинився і став на задні ноги.
     – Що, - відповів опришок, - ти хочеш мені дорогу перестати? Я ж тебе одним ударом уб'ю, як муху! Що ти за одна, що дозволила собі зі мною так розмовляти? Ти знаєш, хто я? Я непереможний опришок Пинтя! – А я сестра смерті, найстарша серед усіх босоркань (відьом). Мені ще ніхто не заперечував і ти мусиш виконувати мій наказ! – Побачимо, чи мушу, - відповів Пинтя. - Я і самого чорта не боюся!
     Він швидко зліз із коня, схопив свого топірця в руку і підбіг до невідомої. Почався двобій. Боротьба була страшною і завзятою. Пинтя схопив жінку у свої руки, високо підняв над головою і кинув на землю, аж земля задрижала. Але вона швидко схопилася на ноги і почала знову наближатись до опришка, щоб напасти на нього. В ту мить кінь Чіллок як вдарить задньою лівою ногою, і прямо в голову незнайомці Жінка впала на землю, як мертва. Удар коня був чарівний, бо на його лівій задній нозі була прибита не звичайна підкова, а дев'ять разів освячена на Великдень. Так не один раз Чіллок врятував свого господаря.
     Опришок Пинтя швидко сів на свого вірного друга і поскакав далі, а жінка залишилась на дорозі. Наступного дня рано-вранці, ще тільки зоряло, до схід сонця, повертав від своєї тітки із Салдобоша (Стеблівки) молодий леґінь Петро Маріки Білої. Він ішов, посвистуючи, й оглядався то в один, то в другий бік. Бачить, на дорозі лежить майже мертва незнайома йому жінка. Йому жаль стало залишати її тут. Петро підбіг до жінки, а вона не ворухнеться. Побачив він при дорозі криницю, зачерпнув з неї в свою шапку холодної води, підніс до її рота, й вона трохи ковтнула. А потім вилив решту води на її голову.
     Жінка подивилась на нього, схопилася на ноги і каже: "Молодий легіню, ти знаєш, хто я і кому ти допоміг?" "Ні, не знаю,"- відповів Петро. "Я найголовніша із босоркань, я сестра смерті, - сказала вона. - Я нікого не щаджу та й з тобою теж винятку не буде. Проте, за твій добрий вчинок, я тільки скажу своїй сестрі-смерті, щоб вона не напала на тебе раптово, а щоб засилала до тебе наперед своїх посланців і лише потім прийшла за тобою сама."
     Петро подякував їй за це, пішов собі додому і жив весело далі. Та молодість його непомітно минула. Пішло йому за шістдесят, а потім і за сімдесят. Сили і здоров'я стали підупадати, підступили різні хвороби і болі, які спричиняли йому багато страждань. "Я ще не помру, - думав він собі. - Та ж смерть мусить спочатку заслати до мене своїх посланців. "Скоро йому стало краще і він знову перестав думати про смерть.
     Одного ранку хтось підійшов до нього ззаду і взявся за його плече. Петро озирнувся. Дивиться, а то смерть. "Прийшов твій час, –каже смерть. – Мусиш із світом попрощатися й іти зі мною." "Як це так? – спитав Петро. – Ти ж не дотримала свого слова. Твоя сестра мені обіцяла, що ти зашлеш до мене своїх посланців, а лише потім сама прийдеш. Я ще жодного твого посланця не бачив."
     "Мовчи, - відповіла смерть. - Я до тебе посилала своїх посланців, але ти не схотів їх впізнати. Занепад сил, приступи болю, й коли ноги і руки відказували, то все були мої посланці. "Петро не став далі заперечувати смерті, він, нарешті, зрозумів, що смерть дотримала свого слова. Й, скорившися своїй долі, він пішов зі смертю.