Сталася ця історія ще в ті часи, коли буштинці проживали в старому селі, на Долині. Жила собі тут одна жінка із своєю малою дочкою Анцькою, бо рано повдовіла. Звали її Циля Мигалишина. Змалку вона водила Анцьку до церкви, вчила молитвам і всьому доброму. Анцька росла і ставала все файнішою. Вона завжди допомагала своїй мамі по господарству. Казали люди, що в її руках робота горіла. А яка була ввічлива! Бувало, йде селом і кожному зустрічному гарно поклониться, а якщо якась старенька жінка важко несла бесаги чи тайстру, то вона візьме і допоможе їй. Кожної неділі і в свято ходила з мамою до церкви. Бувало, як одягнеться і візьме вінок з весняних квітів на голову, то всі сільські хлопці задивляються на неї.
     Хата Цилі Петришиної була недалеко від криниці. Бувало, пробігнеться Анцька з відрами до криниці і принесе до хати свіжої води. Мати не раз стане і не може налюбуватися з своєї помічниці. Згодом дочка почала і ввечері ходити по воду. Одного разу Анцька, забарившись, весело забігла з водою до хати. А коли мати спитала її, чому так довго ходила, то дочка сказала, що мало заговорилася з Микулом Петришиним. Мама засміялася і сказала їй: "Дивися, не дай ся обманути хлопцеві". А Анцька відповіла: "Не бійтеся, мамо".
     Все частіше Анцька затримувалась біля криниці з Микулом. А в неділю, після служби, бувало, обоє пройдуться по селу, і всі говорили: "Яка би була файна пара." Одного вечора пізньої осені дочка досить довго загаялась біля криниці, а через деякий час вона взагалі перестала ходити по воду вечорами. Чогось і Микула Петришин зник із села, казали люди, що пізніше нанявся в полонину вівчарити, а далі і оженився там. В селі він більше ніколи не появлявся. Анцька стала сумною і все рідше й рідше ходила до церкви.
     Раптом пролетіла по селу чутка, що Анцька Цилі Мигалишиної народила сина. На самі Петра. Село зашуміло: такого ще в Буштині не було. Через три тижні, на Илія, зібралися після служби старійшини разом із попом, щоби порадитися, як їм поступити із покриткою Анцькою. Довго судили-рядили і, накінець, вирішили: "Від самого початку Буштина ми такої слави не мали, а щоб не повторилась вона ще колись, мусимо вигнати доньку Маріки Мигалишиної із села. Аби пам'ятали це всі наші дівчата.".
      Другого дня Анцька перед двома жандармами і старостою ішла вулицею через усе село з розпущеним волоссям, і в одній тільки сорочці. Всі люди вийшли дивитися, як її виганяли з села. Гомоніла челядь. Одні жаліли її та матір, інші казали: "Так їй треба, коли ввечері тігалася з хлопцями." Розповідали, що коли вийшла за село, то стала на березі Тиси і довго стояла там, аж доки не стемнілося.
     Не знати, де вона поділася, лише казали люди, що більше ніколи її не бачили. Тим часом її мати з маленькою дитиною сиділа вдома, а через два дні знайшли її мертвою біля малого Петрика. Після похоронів Цилі Мигалишиної хлопчика забрали в леленц (дитбудинок для сиріт).
     Розказували старі люди, що після цього ніколи не було чути подібної історії. Ось яких суворих законів додержувались наші предки.