Було це дуже давно. Жив у селі бідний чоловік, звали його Микула Цилі Петришиної. І була в Микули дуже роботяща жінка – Маріка Петри Білого. Сім'я у них була досить велика – аж п'ятеро діточок і старенький Марічин батько. Та Микула був дуже богобійний чоловік. Ще в молодості він кожної неділі чи свято був завжди першим у церкві. Тепер, хоч і не був зовсім старим, та не виходив із дому у святкові дні.
     А вся причина була в тому, що не мав у що одягнутись. Були у нього якісь порвані холошні та постоли на кожен день, такі, що видно на них було одні заплатки. А до церкви не мав що взяти на себе. Чув Микула від сусіда Мигаля Петришиного, що коли у великі свята опівночі відкривається небо, то можна просити будь-що, і Бог дасть йому те. Та, не дай, Боже, просити собі дві речі одночасно, бо не дістанеш жодної.
      Слухаючи Мигаля, Микула одне тільки й думав: "Якби мені відкрилось небо, я би знав що просити". А тут трапився такий випадок. Якось пізно вночі на Святий вечір Микула з Марікою вирішили не лягати спати до Всеношни. Побачивши, що відра з водою порожні, Маріка попросила чоловіка принести з криниці, що була під берегом, свіжої води. Микула, недовго думаючи, взяв на плечі петек, а в руки дерев'яні відра і спустився під берег до криниці. Зачерпнув одне відро, а коли нахилився в криницю, щоб зачерпнути друге, то у воді, як у дзеркалі, побачив, як на небі щось блиснуло, і почув дивні звуки дзвонів.
     Коли підняв голову догори, то побачив чудове свічення. Тут і подумав: "Це небо відкрилося. Що би просити собі?". Раптом пригадав розповідь Мигаля Петришиного і в ту ж мить став просити: "Боже, дай мені постолошні!" І в той же час небо закрилось. Микулові дуже бракувало постолів і холошнів, але він знав, що дві речі просити не можна, а щоб одержати і постоли, і холошні, попросив в одному слові дві речі - постолошні.
      Повернувшись із повними відрами до хати, зразу сів за стіл і задумався. Маріка помітила, що її Микулу ніби хтось підмінив. Вона стала питати його: "Микулко, що з тобою?". Він мовчав, бо знав, що поки не здійсниться його прохання, говорити про цей випадок нікому не можна.
      Пройшли два тижні. Якось Маріка раненько послала Микулу, коли ще темно було, щоб той приніс мотовило від дочки, яка жила на другому кінці села. Коли Микула повертався з мотовилом, ще було темно. Він зустрів запряжену в сани конину. На санях, навантажених різним товаром, сидів Гершко із Вишкова. Він спішив із своїм товаром до Сигота на торг (базар). Привітавшись із Гершком, Микула поквапився додому. Не встиг пройти десь 50 кроків, як побачив: на дорозі щось біліється. Підійшов ближче і бачить – лежать собі зовсім нові холошні. Він схопив їх і побіг, радий, додому. Придивляється, а трохи далі, на дорозі щось чорніє. Піднімає, а то чисто нові шкіряні постоли, та ще із шкіряними надтоками.
      Прибігає, задихавшись, до хати і в дверях кричить: "Марічко, дивися, що мені Бог послав!". І тут Микула розказав Маріці, як йому небо відкрилось. Вони не могли нарадуватись із постолошень.
     Відтепер Микула Цилі Петришиної ні разу не пропустив жодної неділі в церкві. І кожен раз дякував Богові, що послав йому нові постоли і холошні. Якось недавно почув цю історію наш сучасник, якому захотілося мати гарну нову хату і легкову машину, і подумав собі: "Якби мені відкрилось небо, то попросив би собі хатмашину".
     Та біда в тому, що скільки не ходив по ночах, та ні разу не відкрилось йому небо. А може, і тобі, шановний читачу, колись відкриється небо, то не пропусти нагоди, а проси й собі.
      (Записано від старожила Паша Юрія Миколайовича 18.02.1991)