Було це ще тоді, коли на наші краї наскакували зграї монголо-татар (песиголовцями їх називали). Жила в нашому селі молодиця Марічка-Бесаганя зі своїм чоловіком Іваном. Вони дуже любились. Марічка була напрочуд гарною й до того ж сміливою та сильною жінкою. Та сталося нещастя: на наше село напали песиголовці. Люди розбіглися, хто куди, ховаючись від них у навколишніх лісах. Та Марічка з Іванком не встигли сховатись. Песиголовці схопили Марічку і зв'язали їй руки, але чоловік мужньо захищав її. Тому песиголовці, вбивши його на Марійчиних очах, пішли далі грабувати села, залишивши полонянку на самоті з одним песиголовцем.
     Марічка тяжко плакала за своїм Іванком. Та коли песиголовець відвернувся, вона, побачивши, що нікого немає, накинулась із зв'язаними руками на шию вбивці і задавила його, вигукнувши: "Йсе тобі за Іванка!". Розрізавши мотузки на своїх руках, вона кинула песиголовця в яму, а сама сховалась. Коли нападники відійшли з села і почали сходитись люди, то побачили заплакану Марічку над тілом Іванка. Поховавши його, Марічка ще довго не могла прийти до себе, весь час тужила за своїм милим. Вона поклялась, що як тільки буде нагода, мститиме за милого.
     Минали роки, а Марічка, як і раніше, сумувала за Іванком. Не один раз сватали Марічку сільські хлопці, та всім вона відмовляла, бо була вірною своєму коханому. Через кілька років, однієї осені, вибравши картоплю, Марічка вирішила помити міхи в потоці за селом. Невдовзі вона почула крик і стукіт кінських копит. Гляне, а в селі повно песиголовців на конях. Вона хотіла швидко зібрати свої мішки і сховатись, аж тут прискакав до неї песиголовець і став по-своєму булькотіти й показувати руками, що хоче пити води.
     Марічка показала на криницю, що була недалеко від неї. Песиголовець скочив з коня і підійшов до криниці. Побачивши, що над криницею високий зруб, він знову звернувся до Марічки. Вона показала йому, що треба нахилитися в зруб і долонями напитись води. Він послухався її, нахилився над криницею і почав черпати долонями воду. Марічка роздивилась довкруги, чи хтось не бачить, підбігла до зайди, схопила його за ноги і занурила в криницю. Він довго мотався, та даремно, бо вона не випускала його, аж поки не захлинувся. Потім швидко витягла татарина з криниці, вкинула у міх, взяла на плече і пішла у вербові зарості. Сховавши міх в кущах, прив'язала коня до старої верби і сховалась.
     Там вона просиділа до вечора. Коли стемніло і вже не чути було крику песиголовців у селі, вона кинула на коня міх з утоплеником і попрямувала до Тиси. Коли вода поглинула тіло, промовила: "Це тобі за Іванка!". А потім, сівши на коня, попрямувала додому. Ввечері, розпрягаючи коня, вона побачила, що до сідла прив'язаний великий клунок. Коли гляне, а то золото і срібло. Спочатку у Марічки майнула думка: "Тепер розбагатію!". Потім, подумавши, рішила: "Для чого мені багатство? Найбільшим багатством у мене був колись Іванко, а тепер його немає. Сама я проживу і з своїх двох рук.". І надумала все передати в скарбницю села.
     Наступного дня, як завжди, люди зібралися на площі біля церкви, щоб обговорити вчорашні події. Кожен розповідав про те, яку шкоду нанесли йому вороги. Марічка-Бесаганя з конем і шаблею в руках прийшла на віче останньою. Старійшина села спитав її: "Марічко, звідки в тебе кінь і шабля бусурманська?". Марічка й розповіла про свої пригоди з татарином. Усі з цікавістю слухали цю розповідь і захоплювались сміливістю Марічки. А вкінці вона підійшла до коня, зняла з сідла клунок із золотом і подала його в руки старійшини, додавши: "Я живу сама, тому мені ніякого багатства не потрібно, а це золото нехай буде для всього села. Тому я передаю його церкві, воно колись пригодиться нам. Коня я залишу собі, бо він знадобиться мені на господарстві.
     Ще довго після зустрічі з нею молодь вигукувала: "Марічко, де твій песиголовець?"Вона спочатку тільки усміхалась, а потім набридло їй це слухати. Одного разу молодий Федір Андрійишин спитав її на дорозі: "Марічко, де?сь діла песиголовця?"Вона підійшла до нього, взяла за груди і сказала: "Якщо ще будеш мене про йсе звідати, то зроблю з тобов те, що і з песиголовцем!". Ось якою була Марічка Бесаганя, дай їй, Боже, світле царство.
     (Записано від старожилки Францух-Грицюк Юлини 1. 02.1975)