Петро Полагіїн закинув на плечі петечину і пішов шукати свою корову Сернаю., яка не повернулася з чередою з поля. Обійшов усі пасовиська й обі Чиряті - Становленицю і Кугутови, а від корови й сліду ніде немає. вже пізно, видно, близько північ. Петра Полагіїного взяв страх і занепокоєння. Де могла дітися Серная? Він боявся, щоб, часом, не зайшла десь у царину і не наробила там шкоди, або, ще гірше, не зайшла десь у лугер (команицю) і не напаслася, бо одується (розхворіється), і тоді по корові.
     Навколо темно, якби за очі взяв. По небу тяглися важкі дощові хмари. Але Петро Полагіїн продовжував шукати свою пропажу. І вмить прийшло йому на думку що, може, його Серная пішла на цвинтар і там собі пасе. Раніше він кілька разів знаходив її там.
     А ось і цвинтар. Петро Полагіїн якось пробрався кріз розплетену в кількох місцях огорожу і став обдивлятися, чи не натрапить на свою корову. Кругом чорніли дубові хрести і посаджені на гробах дерева. Дрож проймала його тіло. Він намагався не думати про злі духи, які, як казали люди, бродять по нічному кладовищі, але в його голові не переставали снувати моторошні думки. Вирішив прискорити ходу, щоб якнайскорше вибратися звідсіля, але, поспішаючи, ударив чолом у нахилений масивний хрест. Від болю Петро скрикнув. Він почав петляти поміж хрестами, а потім кинувся бігти до виходу.
     Але саме в той час хтось міцно схопив його за петечину, що була прив’язана до шиї щунками.
     “Іван Малеткув!"- промайнуло у нього в голові. Якраз позавчора його похоронили, і люди казали, що він був нечистий.
     Петро Полагіїн рвонув уперед, раз, вдруге, та де там! Тримає… Рвонув іще раз – тримає. Його серце забилося частіше, від страху перехопило подих. По тілу побігли мурашки. Побачивши, що тут біда, він тихенько розв’язав на петечині шнурки і побіг, падаючи та спотикаючись, із цвинтаря, залишивши там петек.
     Не до корови Петру тепер було! Він швидко попрямував додому. В кімнаті сів та й думає собі, чи йти йому за петеком, чи ні. “Іду”, - вирішив на кінець. Бо шкода петечини, вона в нього лиш одна була.
     Петро Полагіїн узяв товсту боту (палицю) і попрямував до кладовища. Десь у кінці села закукурікали півні і прокинулись пташки. Це були явні ознаки того, що настає ранок. Петро поборов страх і сміливим кроком попрямував до того місця, де залишив петечину. Бо знав, що злі духи мають силу лише опівночі.
     Тягне за петечину, тягне, та дарма: петека хтось міцно держить. Петро ще більше налякався. Він мовчки опустив петека на гріб і став відступати назад, в село. Що за нещастя? Уже начинає потроху розвиднятись. Петро Полагіїн повернувся знову до петека. Тягне, а його щось не відпускає. Що за нечиста сила? - подумав він і, нахилившись, боязко заглянув під петек. Та як крикне: "Пропало бись!" - І ударив себе рукою по чолові: “Який я дуринь”…
     А то гвізд, що стирчав на старому хресті, міцно вліз в петечину і ніяк не відпускав її.
     А як би вам, дорогий читачу, було, якби вашого єдиного петечка стягнув гвізд з ваших плечей,та ще вночі на цвинтарі? Повернувшись радо додому, Петра Полагіїного все ще не лишала думка про корову. Підходить близько до двора, а його Сернайка пасеся у шанцови. Він поплескав її по шиї і засміявся сам до себе: “Який я був нерозумний! Справжній старий дуринь!"
     ( Записано від Ляха І.В. 20.05.2000 р)