Коли помирав батько Юлинки Білої, то заповідав, щоби правив селом її чоловік Іван Петришин Цильо Білий вирішив, що його зять буде достойним старостою, як за розумом, так і за силою. Він думав також, що його дочка Юлинка, дружина Івана, яка виділялась ще з дитинства мудрістю і розсудливістю, як вірна дружина буде допомагати йому в цій нелегкій справі.
     Коли помер її батько, вона була вже в літах. За її порадою часто зверталися сельчани ще за життя батька, а тепер, коли її Іванко перебрав на себе цю важку ношу, до неї ще частіше приходили буштинці, щоб мирила тих, хто сперечався і воргував.
     Одного разу два сусіди посварилися за межу та поле, що його хоснували Завирищом. Ця їхня сварка так розгорілася, що між ними і їхніми сім’ями зникла сусідська доброзичливість і згодом почалась ворожнеча. Вони, де тільки була нагода, завжди сварилися, проклинаючи один одного, батьків і дідів. Ніхто з них не хотів ні в чому поступитися іншому. Про їхню сварку пішла погана слава по всьому селу. Сільський староста, Цильо Білий, вирішив викликати їх обох на віче біля церкви. Сюди прийшло багато люду, щоб послухати їх.
     На віче Цильо Білий взяв з собою і свою кохану Юлинку, бо знав, що вона справедливо розсудить ворогуючих сусідів. На полянці перед церквою, під розлогим дубом, поряд із своїм чоловіком і старійшинами села, на дубовій лаві сиділа і розумниця Юлинка. А перед ними широким колом стояли сельчани. І от перед розсудливою Юлинкою-суддею постали двоє сусідів, які посварилися.
     Молодий газда Щефан скаржився, що старий Ілько не по - праву хоче привласнити собі частину землі, яку він успадкував від своїх батьків. Старий Ілько сердито перебив його. Він почав вимагати у Щефана, щоби той робив так, як хочеться йому, не думаючи про те, що тим самим робить молодому господареві кривду. Уважно вислухала Юлинка обох сусідів і, обміркувавши справу, сказала Ількові свій вирок:
     Щефана вона визнала правим і сказала, що йому по праву належить частина поля, на якому вони сперечаються. Не встигла Юлинка договорити, як страшний гнів охопив старого Ілька. Почервонівши від люті, він став викрикувати страшні прокльони:
     – Он який у нас у селі суддя! Та чого нам ще чекати, коли нас судить баба! У баби волосся довге, а розум короткий! Їй треба прясти, шити і дітей доглядати, а не братися судити. Ганьба нам, чоловікам! Де ще, в якому селі, панує над чоловіками баба! Тільки в нас! З усіх боків юрби почулися вигуки незадоволення від сказаного Ільком:
     – Наша Юлинка добре судить, вона робить все по-справедливості! Юлинка стала на весь свій зріст і, не сказавши ні слова своєму кривдникові, звернулася до всіх. Голос її тремтів від хвилювання: – Так, це правда. Я жінка і осуд мій жіночий. Я не караю його залізною рукою, як це зробив би хтось з чоловіків, та я хочу помирити обох. Сказавши так, Юлинка попрямувала впевнено вулицею до своєї хати.
     Ось які були колись у нас жінки