Було це давно, ще тоді, коли село знаходилось в урочищі Долина. На цей час Буштино вже доволі розрослось. І люди все більше і більше стали говорити про поступове переселення в урочище Горб. В той час старостою села був Цильо Білий. Він справедливо управляв селом, через що сельчани його й любили. Люди приходили до нього за різними порадами і щоб спільно розв’язати суперечки. Останнім часом його дуже турбували два питання, а саме: часті повені, які приводили до підтоплення села та те, що два останні роки взялися нищити врожай картоплі і кукурудзи дикі кабани. Казали, що один із них, найбільш лютий і небезпечний, поселився в урочищі Завхаб, звідкіля часто нападав навіть на городи.
     У сільського старости Циля Білого найстарша дочка Юлинка була дуже працьовита і до того ж дуже гарна. Батьки привчили її до всякої роботи на домашньому господарстві. Вона і мамі допомагала, і корів пасла з сусідськими дітьми. З дитинства Юлинка подружилась із сусідським хлопцем Іваном Петришином. І хоч Іван був на шість років старший від Юлнки, це не перешкоджало їхній дружбі. Коли Іван став дорослим, то почав виділятися серед ровесників силою і красою. Ще в юнацькі роки Іван не побоявся вступити у двобій з вовком, який напав на його вівцю і хотів з’їсти її. Іван порішив сіроманця на місці. Бувало, поб’ються між собою хлопці на танцях чи свадьбі, а він спокійно підійде до них, візьме обох за коміри і підніме, як іграшки.
     Весною Івана забрали на військову службу. Перебуваючи у війську Хустського замку, він не переставав думати протягом усіх чотирьох років служби про свою Юлинку. Та й Юлинка чекала з нетерпінням його повернення з війська. Юлинка підростала, ставала дорослішою, і на її плечі лягало все більше і більше роботи по господарству. Як старшій дитині в сім’ї, їй доводилося носити воду з криниці, що була в кінці їхнього городу. Виходила вона до криниці рано-вранці, коли кожна квітка, кожний листок виблискував на сонці росою. Тоді молода Юлинка, висока на зріст, у білій заспулниці (сорочці), із заплетеною косою, замислена, тихою ходою йшла до криниці. А там, над криницею, стояла, думаючи про свого Іванка. І так щоразу вранці, в обід і ввечері вона ішла стежкою з двома дерев’яними відрами.
     Цієї весни, коли Іванко відслужив службу, їй виповнилося вісімнадцять. Повернувшись додому, Іван першим ділом рішив побачитись із своєю Юлинкою. Вийшовши надвір, він через пліт побачив, як вона порається по господарству. Іван привітався з Юлинкою, а вона від несподіванки, почувши його голос, з радістю крикнула: ”Це ти, Іванку?" І забігла до хати сказати мамі, що її Іванко повернувся із війська. А в неділю вони разом пішли до церкви, а потім, після Богослужби, також разом верталися додому. Так промайнуло в щоденній праці жарке літо, і настала осінь. І весь цей час його непокоїла думка, чи часом не відмовлять йому батьки Юлинки, як пошле своїх сватів.
     І ось, після Петра і Павла, Іван із своїм батьком та старостою вирішили сватати доньку Циля Білого. Після довгої розмови про господарські справи староста нарешті сказав, для чого вони прийшли. Тоді Юлинка сказала Іванкові, що вийде за нього заміж тоді, коли принесе на їхній двір кабана-шкідника. Іванкові зразу стало ніяково, а потім, задумавшись, він навіть зрадів такій нагоді похизуватись своєю сміливістю перед любкою. І тут же встав і вийшов з хати. Юлинка вже й пожаліла, що цими словами образила Іванка. Вона подумала, що він розсердився і назавжди забуде про неї.
     А тим часом Іванко цілими днями і вечорами пропадав на полях, щоб зустрітися з диким кабаном, та він ніяк не попадався йому на очі. І от у суботу, на самий обід, повертаючись із Завхаба, де кабан найбільше спричинив односельцям шкоди, Іван зустрівся із своїм довгожданим ворогом, й почався двобій. В цей час Юлинка поралась на подвір’ї. Раптом, перервавши її думки, з боку Тисища долетів дикий рев. З кожною хвилиною він ставав сильнішим і сильнішим. Прибіг сусідський хлопець і попросив, аби Юлинка вийшла на вулицю подивитись на диво.
     Вузькою сільською вулицею, під крик оточуючого народу, ішов кремезний легінь. За плечима у нього була якась звірина, голова її була опущена вниз. Русяве волосся Івана з-під шапки падало на його спітніле чоло. З острахом дивилася Юлинка на свого милого і на живого вепра, якого він ніс, тримаючи за вуха. За широким чересом у нього був топірець. Шкіряні постоли були в грязюці, а холошні (штани) та біла розстібнута сорочка теж були забризкані болотом. Свою ношу Іван ніс легенько і ступав впевнено.
     Всі присутні вітали сміливого Іванка, дивуючись із страшного дикого кабана, з великою головою та довгими іклами в пащі. Кабан ворушився, скреготав зубами і люто водив налитими кров’ю очима. Побачивши на порозі хати Юлинку, Іванко із своєю ношею зупинився перед нею і, привітавшись, сказав:
     Я несу цього звіра із-за Тисища. Хочу, щоб він згинув тут, перед твоїми очима. Лише скажи, і я сам розправлюся з ним. Юлинка повільно кивнула головою на знак згоди. Їй дуже подобалась його мужність і сила, і вона гордилась ним. Раптом її Іванко з усієї сили кинув кабана через голову об землю, та так, що аж затряслася земля. Серце Юлинки завмерло від страху. Та не встиг кабан торкнутися землі, як Іванко, схопивши з-за череса свого топірця, став чекати двобою. Кабан якусь мить пролежав на землі, мов неживий. Потім заворушився, довга щетина на його спині настовбурчилася, заблищали очі. Він схопився з землі і, як стріла, помчав прямо на Івана. Всі притихли. І вмить сокира опустилася на голову кабана і кров ударила з його чола.
     (Записано від довгожителя Юрія Миколайовича Паша)