Після того, як турки в 1661 році спалили на Долині церкву, буштинці вирішили побудувати нову на Горбі, там, де заповідав своїм побратимам Іван Буща. Буштинцям дуже подобалась церква в селі Салдобоші, тому заповзялися таку саму, а, можливо, ще кращу збудувати і в себе. Відшукали відомих на той час будівельників. Майстрам вдалося втілити в цьому будівництві прекрасний зразок архітектури, різьбярства, стінопису й малярства.
     Сильні дубові зруби довжиною 14 метрів слугували надійності. Фасад храму приємно вражав досконалістю пропорцій. Перші враження від архітектури цього Петро-Павлівського храму були невід'ємні від сприйняття навколишньої природи. Вміло було вибрано місце його побудови, тонко відчутий його зв'язок з оточенням. Звідки не подивишся на нього – чи знизу, з Долини, або з найближчого узвишшя, архітектура незмінно захоплювала глядача своїм злиттям з оточенням. Здавалося, що сам Всевишній створив цю споруду. За потемнілими солом'яними хатами, немов із-за великих стогів піднімався вгору її шпиль.
     Чудовим архітектурним елементом церкви була висока вежа зі шпилями, що закінчувались розкішними кованими хрестами. Церква була рублена з товстих брусів (15 х 40см). Кути вінців кріпились за допомогою замка, всередині було три приміщення: притвор (бабинець), нава і вівтар. Дах церкви мав складну конструкцію і був покритий дубовими лемехами. Все тут скріплювалось дубовими гвіздками (чопами).
     Міцні дубові двері, з широкими, декорованими різьбою одвірками, вели в храм. Внутрішній інтер'єр приваблював доцільністю архітектурних форм, вишуканими художніми деталями, розписами. В храмі було напівтемно. Вівтар був відокремлений від нави іконостасом, який мерехтливою позолотою рельєфної різьби разом з іконами творив урочистість, святковість, і все це було покликано вражати і відвертати увагу людей від важкої повсякденної праці. Поруч з храмом була розміщена дерев'яна дзвінниця із чотирма дзвонами, кожен із яких мав звук певної висоти, у залежності від розмірів і пропорції різних металів у сплаві.
     Перед храмом вулиця Горб переходила у велику площу, що мала назву Обложок. Це було публічне місце сходок буштинців, де у недільні і святкові дні вирувала челядь. Цю площу особливо любила молодь села. Тут протягом року проводились загальносільські танці, ігри та інші дійства. Церква була духовним центром й славою села, і буштинці гордились нею. Та недовго. Всього лише кілька поколінь буштинців милувалися цим шедевром. Він був духовною окрасою Буштина протягом 220 років, а в 1890 році храм згорів.
     Трапилося ось як. Ввечері, напередодні Святого Миколая, проводилась вечірня. Надворі було холодно, падав сніг. Один за другим вірники, одягнуті в білі гуні та вуйоші, заходили до святого храму. Священик Гомечко Полі чомусь сьогодні спізнився на вечірнє богослужіння. Вірники помітили в його ході щось незвичне, він хитався то в один, то в другий бік. Побачивши його, люди одразу переконались, що він хворий. Під час кадіння, обходячи церкву, він важко розмахував кадилом. Жінки, що стояли в бабинцеві, помітили, як із кадила впала на підлогу грань і скотилась у щілину поміж товсті дошки підлоги, але вони не надали цьому значення. По закінченні вечірні люди кожен собі розійшлися по домівках.
     А тим часом сухі соснові дошки підлоги починали все сильніше і сильніше тліти від вуглини. Натруджені протягом дня люди спали міцним сном. Ніхто не спостеріг, як задимілось, а потім і спалахнуло полум'я вогню в церкві. Було після півночі. Полум'я охопило дах, потім перекинулось на поруч розміщену дзвіницю. Сусідка побачила у вікно сильне зарево. Вжахнулась: церква горить! Розбудила сусідів. Люди з відрами почали збігатися, але було вже пізно, бо полум'я охопило всю церкву і вже не можна було й наблизитись до неї. Перелякані люди почали поливати дзвіницю. Хто був без відер, той кидав снігом у дзвони, щоб не розплавились. До самого ранку люди боролися з вогнем, та даремно, бо на їхніх очах церква догоріла. Вдалось врятувати тільки два дзвони.
     Тож буштинцям і з цією церквою не повезло. Вони знову на деякий час залишились без Божого храму. А коли хтось питав їх, як згоріла церква, то вони відповідали: "Від вуглини, що випала з кадила Але ми збудуємо нову, кам'яну, щоб не згоріла, як попередні дві." Легенда переказує нам, що священик Гомечко довго не показувався після цього поміж людей.
      (Записано від Копинця М.Ф. 13.08.1985 p.)