Жив собі колись у селі добрий газда Микула Петришин із жінкою Марікою. Проходили роки, а діточок Бог так і не посилав їм. Вже і постарілися вони. Одного разу і каже Микула до своєї Маріки: “Може, візьмемо собі за дитину якусь сироту?" Маріка погодилась. Відшукав Микула Петришин маленького хлопчика Іванка, в якого повмирали батьки, і взяли його Петришини за свою дитину.
     Виростав Іванко, а батьки не могли натішитися ним. Вже став допомагати їм по господарству. То дров принесе до хати, то води подасть старенькій мамі, а батько завжди брав його з собою у поле. Іванко дуже любив поганяти коней, запряжених у батькову підводу, і Микула не відказував йому. Згодом став синок дорослим легінем. Уже і батька підмінював на господарстві. Але той чомусь не довіряв синові.
     Одного разу Микула рішив перевірити, чи надійний у нього син. Взявши Івана у Варгедь на дрова, Микула Петришин залишив сина біля підводи, а сам відійшов трохи вбік заготовляти дрова. Через деякий час Іванко чує крик батька: “Іванку, рятуй ня, бо на мене напали вовки! “ Кілька разів батько кликав на допомогу сина. Але той не спішив.
     - Піду, щоби й мене вовки з’їли? - подумав син і виліз на дерево. Пройшло чимало часу, Іван зліз із дерева, а батька немає. Через деякий час він прийшов і став розказувати, як його оборонили від вовків дровосіки, котрі почули його крик. Іван, виправдовуючись перед батьком, сказав, що ніякого крику він не чув. Коли вертались додому з дровами, То Микула Петришин лише про одне думав – про відданість сина.
     А тим часом Іван змужнів і перетворився на справжнього красеня. Усі дівчата задивлялися за ним. Та батько почав ще більше недовіряти синові, Врешті вирішив ще раз його перевірити. Якось повернувся, засмучений, додому і каже: "Жінко мила, сину любий, годі мені жити, бо пан розгнівався на мене і сказав, що завтра повісить мене на шибениці, як злодія. Тому дістань мені ключі від скрині, щоб я виконав свою останню волю".
     Відкрив Микула скриню, а в ній великий казан із золотими дукатами. Ледве батько із сином вибрали казан із грішми і поставили посеред хати. Микола висипав дукати на долівку і розклав їх на чотири рівні купи. А тоді й каже: "Перша купа грошей буде тобі, жінко мила, бо ти мене, як матінка, старого, любила і догоджала. Друга купа буде тобі, любий сину, бо ти був мені за рідну дитину; третя купа нехай буде мені на похорон, щоб мене, як годиться, пом’янули люди". - А кому четверта купа буде? - спитав син Іван. А четверта буде тому, відповів батько, хто мене завтра потягне на шибеницю!
     Син одразу скочив на ноги й каже: "Не давайте їх, няню, нікому, нехай будуть мої, я сам вас потягну на шибеницю."
     Тут батько звернувся до сина: "Взяв колись я тебе до себе малим сиротою, мучився, не один раз не спав над тобою. Думав, що на старість буду з тебе поміч мати, а ти тепер, як виріс великий, хочеш сам на мене руки покласти?"
     Заплакав із жалю Микула Петришин і показав синові на двері рукою: "Іди собі, препоганий, звідки ти взявся, та не згадуй, що ти колись моїм сином називався!". Іван вийшов, батько і мати плачуть. Із горя заридав старий і сказав: "Правда, люди, що чужа дитинонька ніколи не буде за рідну". І тут же спочив на купах дукатів.
      (Записано від мешканки Буштина Ганни Юріївни Копинець-Гаврилко 10. 05. 2000)