У церковній хрониці, що велася в Місяцеслові, розповідається, що наші предки спочатку жили недалеко від Хустського замку і належали тамтешньому панові. Довкруж замку розкинулись споконвічні землі слов’ян-русинів. Тут жили русини, споріднені мовою, звичаями, укладом життя. Ці люди часто терпіли від різних пограбувань і знущань під час частих нашесть азіатських племен та від власних панів-феодалів. Вони накладали на них непосильні податки, які не кожен селянин зміг сплатити. А тому їх господарства поступово переходили до феодала. Через це окремі з них, більш сміливі, змушені були втікати від пана і поселитися в іншому місті, гадаючи, що там їм буде краще.
      У церковній хрониці, що велася в Місяцеслові, розповідається, що наші предки спочатку жили недалеко від Хустського замку і належали тамтешньому панові. Довкруж замку розкинулись споконвічні землі слов’ян-русинів. Тут жили русини, споріднені мовою, звичаями, укладом життя. Ці люди часто терпіли від різних пограбувань і знущань під час частих нашесть азіатських племен та від власних панів-феодалів. Вони накладали на них непосильні податки, які не кожен селянин зміг сплатити. А тому їх господарства поступово переходили до феодала. Через це окремі з них, більш сміливі, змушені були втікати від пана і поселитися в іншому місті, гадаючи, що там їм буде краще. Один Із таких, відважний і завзятий селянин Іван Буща разом із сім’ями своїх чотирьох побратимів - Тонієм Якобцем, Юрієм Андрійишином, Микулою Пашем та Іваном Лукачем вирішили покинути рідну землю.
     Вони сказали: ”Пошукаємо собі нове місце, де б наш рід міг жити і працювати у спокої ” А вони так само, як і предки їхні, уміли добре обробляти землю, вирощувати хліб, доглядати коней і волів, розводити малу і велику рогату худобу.
      Як вирішили, так і зробили.
     Скликавши челядь чотирьох сімей до хати Бущі, ввечері, напередодні від’їзду порадились, як їм діяти далі. Зібрали, що лише могли, із свого майна, навантажили на чотири скрипучі підводи, упряжені волами. Взяли з собою три корови і кілька кіз та овець і вирушили до схід сонця в дорогу. Попереду йшов досвідчений мандрівник Іван Буща. Він вже не один раз побував у цих місцях. Був в Углі, в Грушеві. Важкий був шлях через дрімучі хащі, луки, трясовини, зарослі очеретом, мохом, і чагарником.
      Сіл було дуже мало, і траплялись вони їм дуже рідко, та й мандрівники старались обминати їх, щоб, бува, не упізнав хтось. І ось восьмого дня вони опинились на узліссі. Коли зупинились, щоб трохи відпочити, то всі почали нарікати: невже не буде кінця-краю нашому виснажливому походу? Буща посміхнувся і показав рукою в бік гірського хребта, де напроти них, на одній із вершин виднілись руїни невідомого їм замку. З крутого узгір’я відкрився їм цікавий краєвид невеликої рівнини, вкритої минулорічними травами, очеретом, кущами, а далі чути було шумливу річку. Іван Буща зняв із голови свою стареньку шапку, впав на коліна і три рази перехрестився. Потім показав на долину, що лежала перед ними, і сказав урочисто і спокійно:
     З цією землею ми назавжди пов’яжемо свою долю. Нехай благословить Господь оце нове місце. Тут житиме наш рід і майбутнє наше покоління. Тепер ви більше не будете нарікати на свою долю, бо ми знайшли землю, де з алишимось назавжди і збудуємо кожен свою хату. Ось вона, та земля, яку ми шукали. Я часто говорив вам про неї. “І продовжував:
     “Здрастуй, земле свята, нам дарована Богом! Бережи нас здоровими і розмнож нас від роду до роду на віки. ”А потім додав: “Ви знаєте, який сьогодні день?" І з радістю вигукнув: “Юря - шосте травня. Сам Господь дав нам благу вість про наше нове місце проживання. Через три тижні Свята Неділя, перша на нашому новому місці, даному нам Богом”. Усі четверо побратимів разом зі своїми сім’ями, перехрестились і подякували Богові.
     Вони спустилися з пагорбка і, перейшовши через невеличкий холодний потічок, вступили в обійми нової землі. Скрізь було пустинно і дико. Густі прадавні ліси позаду них темнілися, починаючи від Горба, далеко-далеко аж до обрію. А там, по той бік Тиси, розляглися дрімучі букові хащі. Кругом було чимало боліт, трясовин, над якими не стихав крик птахів. Рідко тут ступала людська нога. Зате звірів було багато, бо ніхто не полював на них. Там, на Горбі, в темних лісах блукав ведмідь, вишукуючи дупла дерев з медом диких бджіл. Крізь густі, непрохідні чагарники продирались лисиця і дика кішка. А ось спокійно пробіг олень, а з ним і стадо ланей. Багато серн паслося недалеко від них. Високо в небі ширяв над лісом цар птаства – гірський орел. Річки Тиса і Теребля були переповнені рибою та видрою. З шумом вітру і дерев зливалося дзюркотіння річок. В усьому відчувалось буяння багатої, не потривоженої природи. Земля чекала нових працьовитих господарів, які потім будуть споживати її багаті плоди.
      Іван Буща запропонував жінкам, дітям і престарілим разом з обозом залишитись на деякий час на місці, а сам, з чотирма побратимами, подався шукати місце для розміщення тимчасових колиб. Навкруги була мертва тиша. П’ятеро чоловіків пробирались крізь зарості. Невдовзі вони знайшли суходіл і, оглянувши його, переконались, що це місце найбільш придатне для поселення. Повернувшись, вони забрали рідних, скотинку з підводами і стали кожен для своєї сім'ї готувати місце для тимчасового житла. Ввечері, коли сонце спустилося за гори, всі зібралися разом біля колиби ватажка Бущі. Перш ніж почати раду, Іван Буща повернувся на схід і, перехрестившись, подякував Господу, що благополучно привів їх на цю землю і просив Всевишнього, щоб благословив їх і їхніх потомків, які будуть тут жити колись.
     – Тільки назви наше поселення ще не має. Тож вирішуйте, як краще його назвати, – звернувся Буща до гурту. – Твоїм! Твоїм іменем треба назвати! – всі вигукнули, ніби з Божим натхненням. – На твою честь нехай зветься!
     Ватажок Буща, зворушений одностайною волею всієї громади, опустився на коліна і поцілував землю – нову вітчизну нової громади. А поцілувавши її, підвівся, підняв догори свої руки і, радий, вимовив урочистим голосом слова присяги, які рознеслися над усією Долиною:
      – Здрастуй, земле наша свята і дарована нам Богом! Будь нам і нашим нащадкам милим притулком і розмнож нас щасливими на віки! Потім вони всією громадою повторили його клятву на знак вірності своєму ватажкові.
     Та весна була доволі холодною. Іван Буща у важкій дорозі сильно застудився і захворів. На саму Святу Неділю він помер. Перед смертю Буща скликав до себе всю громаду і урочисто, хоч і слабким, хриплим голосом, сказав: "Жийте в мирі і дружбі, бо в цих двох ділах буде ваша сила." І тут же попросив своїх побратимів поховати його на горбі, де вони вперше зупинились перед вибором місця поселення. Його останнім бажанням було, щоб у майбутньому там же спорудили церкву.
     Умираючи, ватажок почесно передав свої повноваження найкращому своєму другові – Тонію Якобцю... Поховали Івана Бущу так, як він заповідав: на крутому узвишші Горба, поставивши на його могилі великий дубовий православний хрест, витесаний власноруч.
     Після завершення похоронної панахиди ще довго не розходилась громада по домівках. Всі оплакували його, як свого батька, голосячи: – Ти був нашим провідником і батьком, ти нас привів до цих країв, ти був справедливим і вірним ватажком нашої громади. Хто тепер буде нами керувати і дбати про нас? І не було нікого, хто б не сумував за ним. Всі казали, що за доброту і справедливість Бущі на землі душа його піде в рай. Ще довго приходили побратими зі своїми сім’ями на могилу, що на Горбі. Тут вони плакали і ставали на коліна, згадуючи свого ватажка. Ім'я ж його передавалось з покоління в покоління.
     (Записано від довгожителя Кадаря Ю.І.29.12.1988)