"Ця історія дійшла до нас іще з часів, коли наше село знаходилось в урочищі Долина, – каже Копинець-Гаврилко Г.Ю. – Її розказав мені нянько, коли я ще ходила до народної школи".
      Та было ото так. Жили у селі дві красні-прекрасні близниці Маріка та й Анця Фії Іванишиної. Любили ходити, як і другі дівкы, на танці, на вечурниці, на піроскубы. Айбо часто при тих дійствах звыкли были удлучатися уд гурту, особливо уночи. Трафилося так, що одного зимового вечора по Водорщах дівкы і лигині сиділи на вичурницях у Одоті Мигальової. Прядучи, співали, веселилися, фіглювали з лигінями. У хыжи Одоті усе быв веселый шум. Чомусь Іван Микули Петришиного ще не прийшов на вичурниці. Молодь, як і все, чекала його, бо ун быв дуже фіглярный і з ним было усе весело на вечурницях. Видно, мало задержався коло вутця на господарстві. Ще дома Іван подумав собі, що хоть і пузно, та пуйти бы до дівок на вичурниці. Як задумав, так і зробив.
     Надворі кругом было много снігу. Іван зайшов потихи у сіни, а там так темно, як бы очи заязав. Зашпотався на гелету так, що мало не впав. Напытав іще дві пусті гелеты коло печи. Якраз хотів удоперти двирі, щобы зайти на вичурниці, та чує, що близниці Фії Іванишиної збираються іти вон, бо треба їм іти мало думу помогти маттери. А через пару минут знову вернуться. Як учув ісе Іван, то скоро спрятався за гелеты, бо хотів відіти, що будут робити близниці. Ун чув уд сільськых люди, що ісі дівкы босоркані. Як они уйшли із хыжи, та стали у сінях радитися, Маріка каже:
     – Анцьо, ци йдеме? – Ідеме, – відповіла Анця. – А що бы сь?ме взяли за коня? – каже знову Маріка. – Еге, туй є порожня гелета, та она нам буде за коня, – каже Анця. – Добре, – погодилася Маріка. – Ідеме, та покладеме свої кужилі гурі плотом, абы нам ни заважали у дорозі.
     Докі близниці уйшли покласти свої кужелі надвур, Іван заліз у порожню гелету, та й чекає, що буде дале. Коли они вернулися у сіни, викотили гелету надвур, посідали на неї, змахнули своїми платами, щось зашуміло і пудняло гелету выще хыжі і дерев. На дворі было дуже місячно. Іван увалив голову із гелеты, дивиться, а они летят у сторону Варгеди. Чує Іван, як Маріка каже Анци:
     – Мы запоздимеся мало на зборище босоркань, бо щось кунь слабо з нами летить. Та їм і в думку не приходило, що разом з ними у гелеті летить Іван Микулы Петришиного. Маріка потрясла ще два раз своїм платом, завіяв сильный вітер, і гелету понесло май высоко понад Варгедь. Іван іще раз вивалив голову із гелеты, дивиться, а пуд ними нігде не видко снігу, лише самі зелені дерева. Коли близниці розширили в бокы свої платы, то гелета з нами стала спускатися на зимлю.
     На землі дівкы злізли з гелеты, махнули убокы руками і нараз повітруля пудхопила їх, й они политіли самі. Думає Іван, а що дале буде? Уліз вон із гелеты і видить кругом рясный сливовый сад, а сливы на них великі-превеликі та солодкі. Іван нарвав слив, набив повні жебы у холошні і реклик, тай й поклав у пазуху. Чує, знову сильный шум вітру. Ун скоро заліз у гелету. А близниці вже туй захекані, бо дуже спішили. Посідали на гелету і змахнули тричі своїми платами.
     Гелета полетіла назад. Докі з ними гелета литіла, близниці розказовали, як їм было файно ігратися на межи трьох хутарю з повітрулями та з упірями із сусідніх сел. Обминули Варгедь, потому Тису, Іванови добре было видко буштинські соломняні хыжкы.. Тоді близниці стали радитися, що вкажут дівкам на вечурницях, як ся вернут:
     – Та вкажеме, щось?ме помагали мамці набирати пряжу у ничильниці тай у бердо. Коли спустилися на тому самому місті, уткы вирушали, то знову закотили гелету у сіни, взяли свої кужилі і забігли до хыжі, як бы нічого і не было.
     Іван уліз із гелеты, мало постояв у сінях, а потому зайшов до хыжі. Всі дівкы зрадовалися, як увіділи Івана, бо знали, що ун принесе їм чогось нового і веселого. Ун мало посидів, а потому каже: – Та ци хотіли бы? сте, дівкы, слив їсти? – Та унас дома є доста сушеных слив, – удказує Юлина Поланина. А Іван каже – Та не сушеных, а свіжозорватых. А іззаду озвалася Фійка Петришина: – Та що ты, Іване, з нами говориш назбыт, де ты відів зилині сливы узімі? Іван устав і почав роздавати дівкам із пазухы, потом і із жебу свіжі сливы та ще із зеленым листям на хвостиках.
     Близниці подивилися одна на другу і задумалися. А тым часом усі дівкы стали дозвідовувати Івана, де ун узімі найшов свіжі сливы, та ще із зеленым листям? – Не дамся узвідовати,– одказав їм Іван.
     Всі до кунця вечурниць лише про одно говорили: уткы муг Іван нарвати узімі свіжі сливы? Коли почали розходитися думу, котра куды, то Іван нароком задержався пуслідным. Коли уйшов із хыжи, близниці уже чекали го коло перелаза на вулици. А як ун порунявсся із ними, Маріка й каже йому: – Щоби?сь язык держав за зубами. Не смієш нікому розказувати ото, щось сиї ночи відів, бо будеш мати біду. Можеш розказати хуть кому лиш тугды, коли мы умреме. – Чуєш?! І пушли собі думу.
     Пройшли годы, тай много воды у Тисі проплыло. Іван уже постарівся, та свого слова додержовав. Та сталося так, що одного літа, коли близниці збирали на Палия сіно в полі, то грум ударив у них і убі нараз умерли. Скоро по їх смерти прийшла на гадку Іванови стара історія із близницями. І лиш типир ун розказав її сусідови, а тот другим і так сися оповідь дуйшла аж до нас, – каже наша Копинець-Гаврилко Г.Ю. – А мині її розказав колись муй нянько, і казав, що ісе была чиста правда. А я Вам розказую її, абы вы записали у свою книжку, щобы усі знали, які были колись у Бущині босоркані.
     (Записано від мешканки Буштина Копинець-Гаврилко Г.Ю. 10.05.2000 р)