Було це під час першої світової війни, в 1915-му році, якраз у два тижні по Водощах. Анця Пинтьова разом з Петром Микуловим рішили піти записати огласки на свадьбу до попа Уйгелія. Коли зайшли до нього в кімнату, поклонилися обоє: "Слава Ісусу Христу". Він відклонився і запросив їх сісти. Потім спитав: "А чого ви прийшли, діти мої?"
     - Та ми прийшли огласки на свадьбу записати, – відповіла Анця.
      - А чи погодилися ваші родичі на цю справу?
      - Погодились, погодились. Вчора ввечері Петро прислав до нас сватів. Його родичі про все договорились із нами.
      - Так, так. Анця правду каже.
      - Донько, твоє ім'я і прізвище?
      - Анця Юри Пинтьового
      - Як, як?
      - Анця Юри Пашового.
      - Ім'я твого батька і мами?
      - Нянька звати Юра, а мамку Циля.
      - Коли ти народилася?
      - Мамка казала, що я народилася на самі Миколи.
      - А якого року? Скільки тобі років?
      -Двадцять.
      - Значить, ти родилася 1895 року.
      - Та, видно, так.
      Уйгелій знаходить у своїй книзі 1895 рік і тихо, про себе, читає прізвища людей, що народилися в тому році.
      - А не будеш ти молодша? Бо тут такої немає.
      - І мені так видиться. Хоч Маріка Мигалишина на вулиці все говорить, що я така, як вона, стара. А їй уже далеко за двадцять. Та вона бреше, бо мені лише двадцять.
      - Зараз подивимося. Уйгелій гортає свою книжку вперед і по сторінках під роками 1896, 1897, 1898 проводить пальцем.
      - Тут тебе також немає. Видно, тебе не записали у цю книгу, - каже Уйгелій.
      - Не може бути. Мама казала, що записали.
      - Подивимося ще назад, за 1894 рік.
      - Щоб мені було 21 рік,– здивовано каже Анця. – не може таке бути.
      - Книга покаже точно, коли ти народилася.
      - Може, ти не в Буштині народилася? - Ні, в Буштині. Мама ще говорила, що коли я родилася, то церква дерев'яна на Горбі згоріла.
      - Так би ти раніше й казала.
      Священик знаходить у книзі 1890 рік, швидко проводить по листкові пальцем. Стоп! Анна Паш. Мати - Василина, - читає він, - батько - Юрій.
      - Та тобі не двадцять років, а повних двадцять п'ять.
      - Донько, ти думала молодою стати і морочиш мені голову.
      Анці стало ніяково, вона не знає, куди дивитися. Та Уйгелій продовжує далі:
      - Сине, твоє прізвище й ім'я?
      - Петро Микули Малетового.
      - Як? Що ти сказав?
      - Петро Микули Рущакового.
      - В якому році народився?
      - Знаю, в 1892. Уйгелій звірився по книжці.
      - Правду кажеш, сине, та ти молодший від Анці.
      Молоді обоє опустили голови. А тим часом Петро подумав собі, що це не так важливо. Головне, що в неї велика часть (придане).
      - А тепер підпишіться на цім листочкові.
      Анця відмовилася, бо не знала ні читати, ні писати.
      - Знаєте, пане отче, я дуже хотіла ходити до школи, та мама все говорила мені, що їй не треба панії в хижі, а треба з коровами ходити та на полі робити.
      - Тоді постав тут своєю рукою хрестик.
      - А ти, Петре?
      - Я знаю і писати, і читати.
      Коли вже скінчив священик, то сказав їм, що в цю неділю, що прийде, буде читати їх перші огласки. Ідучи додому, молоді домовились, що в наступну неділю прийдуть обоє до церкви зрана, на утреню.
      Всі наступні дні вони обоє з нетерпінням чекали неділі. У них у голові була лише одна думка: як буде читати пан священик їхні огласки? Накінець настала довгождана неділя. Петро встав рано, щоб встигнути до утрені обійти домашню худобу. Потім одягнув нові холошні і реклик, взув чоботи, натягнув гарні раквиці, що йому вишила в подарок Анця, перехрестившись, узяв на голову шапку і подався до церкви.
     А тим часом Анця встала ще раніше. Умилася, помолилась, застелила ліжко і підмела хату. Далі стала готуватися до церкви. Одягнула білу свиту з вишитими рукавами, взяла свій любимий плат і лайбик, повісила на шию широкий каптар і пацюрки (намисто) в чотири шори. Потім прийшла сусідка Поланя Мигалишина і заплела їй коси та заплітки у вінок. Тоді поклала на голову вінок із гусушами в два ряди і одягла новий петек. Мама перехрестила її в добру путь і з сусідкою відправила на вулицю. Недалеко від церкви її вже ждав з нетерпінням Петро. Зустрівшись, вони усміхнулись одне одному й попрямували до церкви.
      В церкві Анця стала на самий перед, щоб усі бачили її. Всю службу з нетерпінням чекала Анцька, коли священик буде читати їх огласки. І ось настала довгождана хвилина. Уйгелій взяв листок паперу в руки і став урочисто читати текст. Потім Петро провів Анцьку до самого двору й вернувся додому. Священик повторив їх огласки ще два рази і аж тоді вони стали готуватися до весілля.